Олег Шепетяк
священик Київської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії Київського університету ім. Бориса Грінченка, викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, м. Київ
Проминуло чверть століття від того знаменного дня, коли український народ отримав не тільки державну незалежність, а й право вільно сповідувати свою віру. Свобода віросповідання – це той ідеал, за який тисячі мучеників різних релігій віддали своє життя або пожертвували багатолітніми стражданнями в катівнях атеїстичного режиму. Чверть століття Україна іменує себе християнською державою з давніми та міцними релігійними традиціями. Політики з’являються у храмах, коли звідти ведеться телетрансляція, президенти складають присягу на Євангелії, у приміщеннях вищих державних установ розташовані каплиці. Усе це – зовнішні атрибути, які, однак, мають здатність швидко вихолощуватися, якщо зникає внутрішнє переконання в їхній важливості. Якщо ми дистанціюємося від зовнішніх форм та спробуємо вникнути в глибинні підоснови українського суспільства, то спостерігатимемо зовсім іншу ситуацію. При простих спостереженнях за віком та соціальним статусом людей, які відвідують храмові богослужіння, неможливо не помітити низький відсоток студентів. Тут необхідно врахувати, що, наприклад, в УГКЦ академічна молодь становить ту групу вірних, якій присвячено найбільше уваги: діяльність єпархіальних комісій душпастирства молоді, академічне капеланство, найрізноманітніші християнські молодіжні організації неодмінно дають добрі плоди. Жодна інша група вірних не удостоюється такої уваги Церкви. І все ж студентів не так багато. Важко уявити, якими були би показники відвідування храмів, якщо б Церква не вела такої масштабної душпастирської діяльності.
Що ж стає причиною масового відходу студентів від Церкви? Причину, безперечно, потрібно шукати серед тих чинників, які з’являються в житті студента в момент надбання ним статусу студента. Студенти часто покидають рідні міста і села, покидаються батьківські доми та материнські опіки. Тепер їхнім основним завданням стає навчання, для якого вони відкривають свій розум і серце. Навчання – це не тільки засвоєння інформації; це – також процес формування світогляду, в якому особливе місце займає виховання і становлення особистості. Коли професор читає лекцію або стимулює студента заглянути до підручника, він не тільки відкриває перед ним нові знання, а й формує його картину світу. З цього випливає, що навчальний матеріал вищої школи виходить поза межі вузьких компетенцій, декларованих навчально-педагогічними програмами. Що ж вносить зміст навчальних курсів, які викладаються у вітчизняних вишах, в душі студентів? Перелистуючи численні навчальні посібники, вражає їхня ідеологічна складова. Переважна більшість сучасних навчальних книг містять у собі радянський атеїстичний ідеал. Як це не прикро, але справедливість вимагає ствердити, що сьогоднішня навчальна література пронизана войовничим атеїзмом, який офіційно вже давно припинився.
Досі студентам викладають викривлену історію християнства, відмежовують релігію від цивілізаційних процесів у світі, обливають брудом релігійні відчуття віруючого. Підручники з релігієзнавства наводять низку теорій походження релігії, але замовчують те розуміння природи релігії, яке присутнє у свідомості віруючого. Сучасний студент вивчає, що релігія породжена едиповим комплексом (за Фройдом), класовою боротьбою (за Марксом), ресентиментною культурою (за Ніцше), пошуком ідеалу (за Фоєрбахом); при цьому ані словом не згадується про те, як самі віруючі переживають свій релігійний досвід, створюючи при цьому міф про примітивність релігійного світогляду. Підручники з економіки та політології ані словом не згадують про моральну складову міжлюдських взаємовідносин. В біології досі еволюційна теорія Дарвіна презентується як єдина правильна, а біблійний креаціонізм зображується як примітивний ненауковий міф, хоч насправді наука має безліч питань до послідовників Дарвіна, які залишаються без відповідей. Цей ряд можна суттєво продовжити. Найгірше те, що студент, який намагається промовити слово в захист своєї віри, висміюється оточенням. Поступово в його ще юній особистості ламається відчуття релігійної стійкості. У кращому випадку студенти отримають духовну підтримку капеланів. Утім зважмо, що доступ до студентів, який має капелан, обмежений у часі. Позатим студент щоденно, зранку до ночі, перебуває в безрелігійному середовищі. Українська освіта – це один із найміцніших бастіонів радянської ідеології, здолати який геть не просто.
Подиву гідна агресія, яка лунає з вуст науковців, коли звучить добре слово в адресу релігії. Нещодавно МОН України акредитувало Київську православну богословську академію (УПЦ КП) та розпочало підготовку до створення навчальної програми з теології в НУКМА. В мережі Інтернет на цю тему розгорілася дискусія, яка вражає агресивністю з вуст противників релігії. Не менший подив спричинюють заяви високих посадовців МОН України про те, що Міністерство стоїть на ленінських позиціях розділення Церкви і держави. Певне, повалення пам’ятників Леніна в українських містах та кривавих революцій не вистарчає, щоби тоталітарні псевдоідеали покинули людські серця.
Виникає природне питання: що ж вдіяти, щоби захистити підростаюче покоління від моральної кризи та духовного зубожіння? Єдиним шляхом, який може дати добрі плоди, є наукове душпастирство. Недостатньо лише присутності в університеті капелана. Там повинен бути й професор-християнин, який готуватиме підручники без ідеологічних викривлень істини, який на лекції розкриє студентам християнські аспекти картини світу, який, зрештою, не зігнеться під потужними жорнами атеїстичного гніту. Наукове душпастирство потрібне на всіх рівнях освіти: дошкільні заклади, молодша і середня школа, вища школа. Якщо чинним законодавством нашої держави передбачена свобода віросповідання, то маймо відвагу сповідувати свою віру не тільки у храмах та домівках, а й в університетах і школах, які існують не тільки за кошти атеїстів, а й віруючих.