Олена Фарилюк
Катехит церкви св. верх. ап. Петра і Павла
м. Збаража Збаразького деканату Тернопільсько-Зборівської архиєпархії

Слово «школа» походить від латинського «скале» – сходи, східці. Ідеться, насамперед, про східці духовного сходження людини, які класично описані Йоаном Преподобним у його знаменитій книзі «ЛІСТВИЦЯ».
У ній розкрито 30 щаблів сходження, і останній, найвищий, названо «ЛЮБОВ’Ю».
Отже, школа означає скелясту драбину, сходинки якої ведуть догори. У духовному сенсі це означає становлення, розвиток та вдосконалення тіла, душі та духа дитини.

Духовну людину, на думку Г. Сковороди та інших українських мислителів, творить шлях добра: через пізнання, усвідомлення і розуміння своєї істинної природи, свого призначення у світі. Тому духовність людини може бути збережена і розвиватися за такої організації освіти, яка б системно і послідовно провадила дитину дорогою Істини, Добра і Краси, активізувала її інтелектуальні, моральні, духовні, етичні та естетичні задатки і потреби в ім’я Любові.

Втративши суть духовності, сучасна школа часто стає навчальним закладом, який дає тільки знання та вміння. Для суспільства небезпечним є давати бездуховній людині сучасні знання, адже без виховання освіта може приносити шкоду. Знання справді є силою, але чи доброю, чи злою – це залежить від якості серця і духовності людини.

Криза освіти неминуче призводить до кризи суспільства, його деградації, найстрашнішим з яких є духовна криза «людини розумної». Світогляд сучасної дитини часто будується на вчинках і прикладах дорослих, моральна основа яких допускає неморальну поведінку. Засоби масової інформації постійно тиражують культ сили, пропагують розпусту, спрямовують на збагачення за будь яку-ціну – все це є суттєвою протидією здоровому сімейному і шкільному вихованню. Деформований соціальний процес трагічно позначається на життєвій долі багатьох людей вже з дитинства – безпритульність, насильство в сім’ї, торгівля дітьми, активніших діячів. Цей досвід збагачений подвижницькою працею Юліана Дзеровича, Володимира Гнатюка, Івана Боберського та ін.

Особливе місце в історії української педагогіки Галичини першої половини XX ст. належить Юліяну Дзеровичу (1871-1943) – греко-католицькому священику, талановитому педагогові, теоретику та практику української національної школи, самовідданому громадському діячеві і непересічному організатору, погляди на виховання якого привертають увагу сучасників та визнаних корифеїв педагогіки.

Головний принцип педагогіки Ю. Дзеровича – принцип християнського гуманізму, у світлі якого дитина сама по собі є найбільшою цінністю.
Це – педагогіка любові до дитини.

Педагогічна діяльність Ю. Дзеровича була спрямована на становлення і розбудову українського національного шкільництва, на виховання любові до рідної мови та національної культури. Ідейною основою його педагогічної діяльності був глибокий патріотизм і християнська віра.
Основні актуальні ідеї педагогічної системи Ю. Дзеровича:
• наближення виховання і навчання до життя (активна і творча школа);
• індивідуальний розвиток дитини;
• суспільне і релігійне виховання молоді;
• дисципліна як основний засіб виховання волі і характеру;
• вирішальна роль матері у моральному вихованні дитини;
• необхідність об’єднання і погодження зусиль держави, сім’ї і Церкви для успішного виховання молоді.

Погляди Ю. Дзеровича на виховання найповніше викладені у «Педагогіці», яку І. Огієнко назвав «нашим соборним національним добром».

Досвід педагогічної роботи Юліана Дзеровича повчальний і актуальний, адже низка проблем української школи залишається невирішеною.

Увесь навчально-виховний процес морального і духовного виховання у сучасній школі має базуватися на трьох головних чинниках.

1. Християнські цінності та християнські морально-етичні засади.
К. Д. Ушинський: «Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, – це ідеал, що дає нам його християнство. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню».

2. Національний, історичний та педагогічний досвід, культура і традиції.
Г. С Сковорода: «Своє виховання зберігається у природі кожного народу, як вогонь і світло невидимо зберігаються у кремені. Притули ж губку або трут, не пошкодуй же руки: вдар кресалом і викреши вогонь у себе вдома».

3. Особистість вчителя.
К. Д. Ушинський: «У вихованні усе має ґрунтуватися на особистості наставника, бо виховна сила виливається лише з живого джерела людської особистості. Ніякі статути, програми, ніякі організаційні форми, як би хитро вони не були придумані, не можуть замінити впливу особистості вчителя у справі виховання».
На відміну від колишнього войовничо-атеїстичного ставлення до Церкви, сьогодні між Церквою і державою можлива і потрібна тісна співпраця, бо їх зусилля можуть взаємодоповнюватися, особливо в сфері виховання. Співпраця держави і Церкви у розв’язанні морально-етичних проблем перебуває сьогодні в стані інтенсивних змін та в різних місцевостях вирішується по-різному (особливо це стосується викладання християнської етики в школах).

Проти впровадження предмета «Християнська етика» часто наводиться думка, що це провокує міжконфесійні протистояння. На цей міф найліпше відповісти словами протоєрея Сергія Булгакова про те, що християнська етика «…є сферою, в якій найменше відчувається розділення християнського світу, і на цьому ґрунті він легше об’єднується…»

Процес духовного оздоровлення сучасної школи у великій мірі залежить від впровадження циклу філософсько-богословських дисциплін, які допоможуть переосмислити духовні проблеми людини, дадуть знання (альтернативні до атеїстично-матеріалістичних) про внутрішній світ людини, її природу, морально-етичний розвиток, процеси пізнання навколишнього світу, мету, сенс і вартість життя людини. Необхідно терміново переглянути атеїстично-матеріалістичне світобачення змісту всіх навчальних предметів. Більшість батьків, опитаних різними соціологічними службами, висловлюються за відмову від нав’язування їхнім дітям атеїстичного світогляду та підтримують впровадження релігійної освіти в школі. У демократичному суспільстві платники податків мають право на вибір характеру освіти, у т. ч. і в публічних школах, які вони (платники) утримують. Заохочуючи розвиток світських гуманітарних наук та, одночасно, не визнаючи права фахівців богослов’я діяти у державному правовому полі, держава дискримінує права та потреби віруючих батьків та їхніх дітей.

Для сприяння духовного розвитку дитини сучасній школі необхідно:
– організувати навчально-виховний процес, сприятливий для формування морально-етичної та естетичної культури учнів, поваги до традицій рідного краю та духовних цінностей, реалізації творчих можливостей учнів, їхніх талантів, духовних, інтелектуальних та мистецьких потреб;
– забезпечити викладання світоглядних дисциплін (християнська етика, філософія, правознавство та ін.), спрямованих на формування у дітей почуття мети, сенсу, вартості життя, почуття людської гідності;
– створити сприятливе шкільне освітнє середовище, в якому об’єднується духовна, освітня, оздоровча, виховна, культурологічна, наукова, мистецька та соціальна сфери розвитку і діяльності особистості.

Виховання моральної особистості включає в себе здатність пізнавати правду, добро, красу, справедливість, а також готовність і вміння ці вартості у житті захищати.
Для цього потрібно розвивати силу розуму, почуттів і волі дитини через:
– виховання моральних почуттів на засадах любові (до Бога, людей, життя, Батьківщини, природи, праці) через залучення учнів до системи християнських, національних та загальнолюдських цінностей;
– розумове виховання (розвиток пам’яті, мислення, мовлення, уяви, уваги, інтелекту, отримання моральних знань);
– виховання волі (гігієна, дотримування режиму дня, організація праці, фізичне виховання, відмова від лінощів, поганих звичок, праця, спорт, активізація моральних вчинків).

Важливою потребою сьогодні є плекання психостатевої культури учнів, яка має вирішальний вплив на збереження духовності, моралі, репродуктивного та психічного здоров’я особистості. Критично оцінюючи ситуацію, на підставі життєвого досвіду та соціологічних досліджень, можна засвідчити, що все більша частина сучасної молоді намагається орієнтуватися на впорядковане моральне та гідне людини життя, всупереч негативному впливу соціальних факторів. Синод УГКЦ доручив Катехитичній комісії опрацювати програму статевого виховання на підставі традиції нашої Церкви та існуючого світового досвіду. Була створена програма «Тіло – храм Святого Духа», яка охоплює чотири вікові категорії. Програма розроблена для факультативного використання в загальноосвітніх та катехитичних школах.

Метою програми є:
– виховати ціннісне ставлення до себе, до родини, до сім’ї, до шлюбу, до батьківства і материнства;
– допомогти молоді позбавитися неправильних та шкідливих стереотипів щодо статевості та поверхневого і легковажного ставлення до власної статі;
– показати проблеми, породжені дошлюбними статевими контактами, та викликати відповідальне та свідоме ставлення до особистого життя;
– плекати бережливе ставлення до людського життя та людської гідності з моменту його зачаття і до самої смерті;
– перевести увагу і бажання молоді з потреби сексуальних контактів на потребу красивих і моральних стосунків у правдивій чистій любові;
– виховувати і розвивати особистісну та суспільну психостатеву християнську культуру;
– виховувати опірність та свідоме протистояння до негативного впливу мас-медіа та різного роду деморалізуючих факторів.

Сьогоднішній стан суспільства вимагає мобілізації всіх зусиль, спрямованих на виховання і розвиток здорового молодого покоління, плекання виховного ідеалу людини, здатної створити соціально здорове суспільство. Необхідно формувати та розвивати суспільну активність та відповідальність (через учнівське самоврядування, участь у молодіжних громадських та релігійних організаціях, спільнотах та рухах тощо).

Велике значення необхідно приділяти вихованню культури поведінки учнів, яка є виявом моральної зрілості особистості, характеризує її морально-етичну суть.
Важливе значення в житті народу і нації відіграє мова як фактор культури, національної пам’яті, носія людських знань. Тому велика відповідальність покладається на педагогічний колектив як носія рідної літературної мови за чистоту і красу мовлення, за прищеплення учням поваги і любові до рідної мови, відмови від суржику, сленгу, непристойних слів.

Сьогодні швидкими темпами зростає глобальний процес інформатизації, який супроводжується змінами умов життя, накладає відбиток на соціальний лад та спосіб життя людей. Йдеться про перехід до нового типу освіченості та культури, а саме комп’ютерної, яка прогнозує радикальні зміни в сфері навчання, пізнання світу, передачі та використання інформації, в системі людського спілкування.

Інформаційне суспільство ставить високі вимоги до морально-етичної та соціальної культури, на які повинна реагувати сучасна освіта і виховання, враховуючи позитивні і негативні наслідки комп’ютеризації. Інформаційний потік зростає, а потреба живого спілкування і взаємодії зменшуються. У потоці інформації, в оточенні людей і нових технологій дитина найчастіше залишається самотньою. Саме тому слід приділяти особливу увагу розвиткові комунікативних вмінь та навичок учнів, спрямованих на усвідомлення, сприйняття та застосування у щоденному житті основних засад спілкування:
– відповідальність за власні дії і вчинки;
– душевність і доброта у стосунках з людьми;
– толерантність до думок та поглядів інших людей;
– визнання права особистості на самостійність та незалежність;
– адекватна реакція на різні зовнішні впливи;
– знання правил спілкування та розуміння їх значимості у стосунках з молодшими, рівними за віком та старшими особами.
Формування культури спілкування невід’ємне від її інтегрування з доброзичливістю, симпатією, відданістю, жертовністю, вдячністю і відповідальністю. Виховання в учнів почуття вдячності і відповідальності формують почуття обов’язку, що дозріває до найвищої форми відповідальності і служіння – любові.

Завдання сучасної школи полягає в тому, щоб християнські ідеали відновити і пристосувати до сучасності й тих завдань, що ставить перед нашим народом історія, їх можна передати словами папи римського Івана Павла II, якими він звернувся на зустрічі з молоддю 25 червня 2001 року на Сихові у Львові.

«…Ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму… до нарешті вільного і демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального і зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб коштує більше, ніж неволя. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це дорога правди і життя. Дорога, яка часто здається широкою і зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичної до неволі споживацтва…

…Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів…»
Тому і держава, і Церква, які несуть відповідальність за виховання молоді, повинні прямувати до співпраці на засадах християнської етики і моралі. Християнське виховання не може проводитись окремо, воно краще реалізується, коли є прямий зв’язок Родини, Церкви і Держави, і повинно здійснюватися в шкільній і позашкільній роботі, в сім’ї та суспільстві постійно і послідовно.
Гаслом, під яким має проводитися виховання української молоді є: «СЛУЖИТИ БОГОВІ І БАТЬКІВЩИНІ».

Закликаючи українську молодь до праведного життя і служіння, маніфест «Молодої України», прийнятий ще в 1933 році говорить: «Білим світом високих зір сходить на нашу націю дух Володимира Великого і каже сповістити сумним в Україні: солодко і почесно є для рідного краю вмерти, але солодше і почесніше є для рідного краю жити в часі його воскресіння і серед бурі й натиску життя – перемогти! Тому позмивайте сонні очі ранньою росою, підкріплюйте зів’ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану. Одним словом, зробіть із народу, який був предметом чужої гри… націю, яка стане наріжним каменем нового Божого храму. А тоді буде дано вам вінець замість попелу, замість плачу – єлей радощів, замість сумовитого серця – одежу слави. І назвуть вас світочами нового життя, сильними у справедливості, а нашу Україну – найкращою піснею в молитві світу до Бога».