Мар’яна Миколайчук
Український католицький університет, м.  Львів

Тенденції розвитку психології на сучасному етапі стосуються зміни акцентів з вивчення окремої особистості на процес відносин між людьми, з меж одного «я» на простір «між» (А.У.Хараш, А.В.Копйов, О.Б.Старовойтенко, Т.П.Топольска, Т.О.Флоренська та ін.). Цей простір є важливою складовою самоусвідомлення та саморегуляції, що опосередковується діалогічною взаємодією.

Розуміння діалогічної взаємодії нам близьке за визначенням А.У.Хараш, який окреслює її як процес розвитку відносин співавторства, в яких партнери прагнуть бути зрозумілими і зрозуміти один одного на смисловому рівні  [2]. Отож діалогічна взаємодія уможливлюється завдяки зустрічі особистісних смислових позицій. Відтак індивідуальність смислотворення як когнітивного та експірієнтального процесу іноді спотворює, руйнує, а подекуди й унеможливлює міжособистісний діалог.

Дослідженням процесу індивідуального смислотворення та формування Я-образу, картини світу загалом, а відтак діалогічного обміну смисловими позиціями активно займається психотерапевтична наука, сучасні тенденції розвитку якої тяжіють до інтеграції напрямків. Новий погляд на проблему налагодження міжособистісного діалогу пропонує інтегративний напрям схема-терапії.

Цей напрям виник на перетині когнітивно-поведінкової терапії, психоаналітичної теорії об»єктних стосунків, теорії прив»язаності та гештальт-терапії. Його автор Дж. Янг запропонував дану інтегративну теорію насамперед для лікування розладів особистості, які є резистентними до терапії чи рецидивуючими при інших втручаннях. У 2006 році схема-терапія отримала експериментальне підтвердження ефективності [4]. Основна мішень терапевтичних втручань цього напрямку –  дезадаптивні наслідки раннього травматичного досвіду та фрустрації базових емоційних потреб, що акумулюються в так звані схеми:  спогади, інтерпретації, систему уявлень про себе, про інших людей і навколишній світ, а також емоційної імпліцитної пам’яті про значущі події дитинства, що визначають модель організації нової інформації, мислення та поведінки.

Активація дезадаптивних схем призводить до негативних емоційних станів і ініціює коупінговий механізми для регулювання та подолання цих станів, який з одного боку сприяє саморегуляції, а з іншого сприяє посиленню схеми. Активування однієї або декількох схем і стратегій коупінгу ведуть до стабілізації емоційного стану особистості. Такий стабільний стан називається в схема-терапії режимом (mode) функціонування схеми або часткою [1]. Залежно від походження і функцій виділяють дитячі та батьківські режими, режими справляння (коупінгу), а також режим здорового дорослого.

Психологічні симптоми такі як почуття емоційного спустошення, покинутості, приниження, надмірного сорому та провини, сильної необґрунтованої злості, неконтрольованої агресії чи паніки та пов’язані з ними неадаптивнині поведінкові стратегії часто є вираженням коупінгового режиму або режиму травмованої дитини. Часта активація дезадаптивних режимів сприяє закріпленню хворобливих симптомів, особистісних порушень, труднощів у міжособистісних стосунках.

Такий підхід до трактування патопсихологічних симптомів та міжособистісних дисфункцій є дуже гуманістичним, що визнає гідність людини, та неосудливе ставлення до особистості (режиму здорового дорослого) проте конфронтацію з дисфункційними режимами та схемами. Він співзвучний з християнським антропологічним підходом, згідно якого в кожній особі проявляється неповторний Божий задум, образ і подоба Божа, гідна, цілісна, варта безумовної любові, проте спокушувана  (один зі смислових аналогів – керована дисфункційними режимами та схемами) схильна до гріхопадіння та покликана до спасіння.

Таке неосудливе розуміння людини та патопсихологічних проявів через призму незадоволення емоційних потреб, занедбання та скривдження схема-терапія втілює в низці ефективних технік, спрямованих на припинення використання батьківских та коупінгових режимів та задоволення потреб «травмованої дитини». Однією з базових технік, що використовується на початкових етапах терапії є техніка емпатичної конфронтації з дисфункційними режимами та моделями поведінки, що проявляються у терапевтичному діалозі, яка, на наш погляд, є універсальною та корисною у застосуванні у сфері налагодження міжособистісного діалогу. Послідовність втілення цієї техніки передбачає:

1. Ідентифікацію поведінки, яка утруднює спілкування.
2. Ідентифікацію власної первинної емоційної та поведінкової реакції у відповідь на таку поведінку.
3. Конфронтацію з поведінкою та її ефектом на спілкування.
4. Саморозкриття: «Я відчуваю…», «Я турбуюся про вас…».
5. Отримання реактивного зворотнього зв»язку.
6. Обговорення поведінки як типового петерну в житті особи.
7. Ідентифікацію поведінки з незадоволеними базовими потребами та коупінг-стратегіями/ режимами.

Клінічний приклад:

Роман, 34-річний керівник проміжної ланки, звернувся на терапію через симптоми підвищеної тривожності, зокрема через соціальну тривогу. Чоловік стверджує, що йому важко контактувати з людьми, довіряти людям, оскільки постійно відчуває небезпеку і знецінення з боку інших (Режим зраненої дитини та Режим коупінгу – уникненя). Це створює неабиякі труднощі у стосунках на роботі та в особистому житті. У дитинстві Роман зростав без батька. Мати була «емоційно  відсутня»,  «ніби не помічала мене, скільки б я не старався», а бабуся з якою теж мешкав – гіперконтролююча та гіперкритична.

Під час терапевтичних зустрічей Роман часто поводить себе зверхньо, він багато говорить та вихваляється своїми досягненнями. Про власні переживання говорить відсторонено, ніби читаючи наукову книгу. Коли Роман перебуває в такому режимі, конструктивна взаємодія над подоланням соціальної тривоги є неможливою. Емоційно конфронтуючи, було сказано на одній із сесій: «Романе, я б хотіла дати Вам зворотній зв’язок стосовно того, що відчуваю зараз під час нашого діалогу. Я майже не відчуваю Вашої тривоги, оскільки Ви дуже впевнено і розумно розповідаєте про багато різних речей. У мене складається враження, що Вам надзвичайно важливо бути зараз головним у цій кімнаті). Коли я думаю про Ваше дитинство та про те, який Ви мали досвід ігнорування з боку мами та осудливості з боку бабусі, то розумію, що цей спосіб справляння, ймовірно, захищав Вас від почуття безпорадності та покинення. Що Ви думаєте про це? (Конфронтація з поведінкою та саморозкриття)». Роман частково погоджується, що це стійка модель поведінки і родом вона з дитячого досвіду. «Певним чином це парадоксально. Тоді як дана модель поведінки була дуже важливою і захищала Вас, коли Ви були дитиною, а також допомагала Вам відчути контроль над ситуацією, то тепер стала важливою частиною Вашої проблеми. Якщо Ви завжди перебуватимете в цьому режимі, то не зможете відчути справжнього позитивного людського контакту зі мною. Це, звісно ж, стосується й інших взаємин, чи не так? Така поведінка може фактично навіть погіршувати ваше почуття покинутості. Чи Ви погоджуєтесь?».

Така неосудлива, позитивна конфронтація є вагомим чинником самопізнання та саморегуляції. З нашої точки зору, перенесення такої техніки з терапевтичного простору в простір міжособистоісног діалогу може бути ефективним та ресурсним засобом його покращення завдяки визнанню почуттів та потреб іншого, а відтак сприяння особистісній зрілості.

 

Література

1. Арнц А., Якоб Г. Схема-терапія: модель роботи з частками / А. Арнц, Г. Якоб – Львів : Свічадо, 2014. – 264 с.
2. Кисарчук З. Г. Влияние особенностей диалога младших школьников на эффективность их совместной деятельности: дис. … канд. психол. Наук: 19.00.07 / Кисарчук Зоя Григорьевна. – Киев, 1985. – 179 c. – С. 31-46.
3. Холмогорова А. Б. Схема-терапия Дж. Янга – один из найболее єффективных методов помощи пациентам с пограничным расстройством личности / А. Б. Холмогорова // Консультативная психология и психотерапия. – 2014. – № 2. – С. 78 – 87.
4. Giesen-Bloo J., van Dyck R., Spinhoven P., van Tilburg W. et al. Out patient Psychotherapy for Borderline Personality Disorder Randomized Trial of Schema-Focused Therapy versus Transference-Focused Psychotherapy // Archives of General Psychiatry. – 2006. – Vol. 63. – Р. 649-658.