Павло, єпископ,
Слуга слуг Божих,
Спільно з Отцями Священного Собору
На вічний спомин про справу
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ
Gravissimum educations
(Вступ)
Питання про ВАГОМІСТЬ ВИХОВАННЯ в житті людини та зростання його впливу на сучасний суспільний прогрес займає важливе місце в роздумах Священного Вселенського Собору [1]. І справді, виховання молоді, а також постійне навчання дорослих у нас час стає дедалі як легшим, так і необхіднішим. Бо люди, повніше усвідомлюючи свою гідність і свої обов’язки, бажать брати активну участь у суспільному житті, особливо економічному й політичному [2]; а дивовижний прогрес техніки та наукових досліджень і нові засоби суспільної комунікації даю можливість людям, які мають щораз більше вільного від праці часу, легше долучатися до інтелектуальних, наукових та культурних надбань і взаємно вдосконалюватись завдяки тіснішим суспільним та міжнародним зв’язкам.
Тому скрізь докладають зусиль, щоб дедалі більше розвивати справу виховання: ті права, що стосуються освіти, зокрема дітей і батьків, проголошено виховними й закріплено урядовими документами [3]; завдяки швидкому зростанню кількості учнів поширились і розвиваються школи, а також створюють інші освітні заклади; завдяки новим дослідженням вдосконалюються методи виховання та навчання; великі старання докладаються для того, щоб забезпечити всіх людей цими правами, хоч усе ще багато дітей і молоді позбавлені можливості отримати навіть базову освіту, а так багато інших людей – відповідного виховання, яке плекало б зростання водночас в істині та любові.
Оскільки свята Мати-Церква, щоб виконати доручення, отримане від свого божественного Засновника, – а саме: звіщати таїнство спасіння всім людям і все оновити у Христі, – повинна дбати про все людське життя, також і земне, бо воно пов’язане з небесним покликанням4, вона бере участь у поступі та поширенні виховання. Тому Священний Собор проголошує деякі основні засади християнського виховання, зокрема шкільного, що їх після Собору більш вичерпно розробить спеціальна комісія, а Єпископські Конференції пристосують до обставин у різних країнах.
(Про поняття виховання та про загальне право на нього)
1. Всі люди, незалежно від походження, стану й віку, мають гідність особи, тому й невід’ємне право на таке виховання [5], яке відповідало б їхній питомій меті [6], природним даруванням і статі, було б пристосоване до їхніх культурних та батьківських традицій, але водночас відкрите для братерських зв’язків з іншими народами, для плекання справжнього миру та єдності на землі. Справжнє виховання має на меті формування людської особи відповідно остаточної мети її життя, а такого на благо суспільства, членом якого є людина і в якому вона, дозрівши, буде виконувати пеані функції.
Отже, з урахування прогресу психології, педагогіки й дидактики, дітям підліткам треба допомагати гармонійно розвивати їхні фізичні, моральні та інтелектуальні здібності, поступово набувати щораз досконалішого почуття відповідальності, плекати її постійними зусиллями правильно укладати власне життя й досягати справжньої свободи, мужньо й рішуче перемагаючи труднощі. З поступом літ вони повинні отримувати розумне та позитивне статеве виховання. Крім того, нехай вони будуть так сформовані для участі в суспільному житті, щоб, відповідно підготовлені необхідними і корисними засобами, мали змогу активно влитися до різних спільнот у людському суспільстві, були відкриті до діалогу з іншими людьми й охоче трудилися на спільне благо.
Також Священний Собор проголошує, що діти й підлітки мають право бути заохочуваними для того, щоб правильно судити про моральні цінності й переконано та з власного бажання приймати їх, а також до того, щоб краще пізнавати і любити Бога. Тому Собор наполегливо просить усіх, хто при державній владі чи відповідальний за освіту, дбати про те, щоб молодь ніколи не була позбавлена цього священного права. Також благає синів і дочок Церкви щедро працювати на кожній ділянці виховання, передусім для того, щоб блага відповідного виховання та навчання швидше поширювалися в усьому світі[7].
(Про християнське виховання)
2. Усі християни, які, ставши новим створінням через відродження з води і Святого Духа[8], називаються і є дітьми Божими, мають право на християнське виховання. Воно спрямоване не тільки на досягнення зрілості людської особи, що було описане вище, а передусім на те, щоб охрещені, поступово введені у пізнання таїнства спасіння, більше усвідомлювали прийнятий ними дар віри, навчились поклонятися Богові-Отцю в дусі та правді (пор. Йо. 4:23), особливо в літургійному дійстві, і провадити своє життя відповідно до вимог нової людини, «у справедливості та святості правди» (Еф. 4:22-24). Бо тільки так вони дійдуть «до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4:13) і спричинитися до будування його таїнственного Тіла.
Нехай вони, свідомі свого покликання, звикають і давати свідчення тієї надії, що мають (пор. 1 Пт. 3:15), і допомагати в розбудові християнського світу, в якому природні цінності, прийняті у світлі визволеної Христом людини, служили б для блага всього суспільства [9]. Тому цей Священний Собор нагадує душпастирям про їхній важливий обов’язок робити все для того, щоб усі вірні мали доступ до такого християнського виховання, і передусім молодь, яка є надією Церкви [10].
(Вихователі)
3. Оскільки батьки дали життя своїм дітям, вони мають вагомий обов’язок їх виконувати, тож слід їх визнати першими й головними вчителями [11]. Цей обов’язок є настільки важливим , що коли цього батьківського виховання бракує, важко заповнити його чимось іншим. Отже, на батьках лежить завдання – створити в сім’ї таку атмосферу, оживлену любов’ю й пошаною до Бога і людей, яка сприяла б повноцінному особистому й суспільному вихованню дітей. Тому сім’я є першою школою суспільних чеснот, яких потребує кожна спільнота. Найбільше ж у християнській сім’ї, збагаченій благодаттю і обов’язком, що випливає зі святого таїнства Подружжя, треба з раннього віку навчати дітей пізнавати й шанувати Бога та любити ближнього, згідно з вірою, прийнятою при хрещенні. У сім’ї діти отримують перший досвід і здорової людської спільноти, і Церкви. Зрештою, через сім’ю діти поступово долучаються до громадянського суспільства і до народу Божого. Тому нехай Батьки глибоко усвідомлюють, наскільки важливою є справді велика сім’я для життя і розвитку самого народу Божого [12].
Обов’язок дати виховання покладено насамперед на сім’ю, але ця справа потребує допомоги усього суспільства. Отже, крім прав батьків та інших людей, яким батьки довірили брати участь у вихованні дітей, певні права і обов’язки покладені також на громадянське суспільство, оскільки його завданням є впорядкувати те, що потрібне для земного суспільного блага. До його обов’язків входить різними способами сприяти вихованню молоді, а саме: захищати завдання і права батьків та інших людей, що беруть участь у вихованні, й надавати їм потрібну допомогу; згідно з принципом субсидіарності, якщо батьки або інші організації не виявляють ініціативи, брати на себе справу виховання, за згодою батьків; крім того, засновувати власні школи та навчальні заклади такою мірою, якою вимагає цього спільне благо [13].
Нарешті, особливим чином обов’язок виховання стосується до Церкви, не лише тому, що її слід визнати також і спільнотою людей, здатною передавати досвід виховання, а найбільше через те, що вона має обов’язок показувати всім людям дорогу спасіння, звіщати віруючим про життя Христове і з постійною турботою допомагати їм досягти повноти такого життя [14]. Отже, їм, своїм дітям, Церква, як мати має обов’язок давати таке виховання, щоб усе їхнє життя наповнилось духом Христовим; а крім того, вона пропонує свою допомогу всім народам для плекання повної досконалості людської особи – і на благо земного суспільства, і для розбудови більш гуманного світу [15].
(Про різні засоби християнського виховання)
4. У виконанні свого виховного обов’язку Церква, стараючись використати всі придатні для цього засоби, особливо піклується про ті, що є їй властиві. Серед них перше місце посідає катехитичне навчання[16], яке роз’яснює і зміцнює віру, окормлює життя в дусі Христовому, провадить до свідомої й активної участі в літургійному таїнстві[17] і спонукає до апостольської праці. Церква також високо цінує й намагається наповнити своїм духом та ошляхетнити інші засоби, які належать до спільного надбання людства і сприяють удосконаленню духу та формуванню людини, зокрема засоби суспільної комунікації[18], численні товариства метою яких є духовний та фізичний розвиток, молодіжні спілки, а особливо школи.
(Про значення школи)
5. Серед усіх засобів виховання особливе значення має школа[19], яка в силу своєї місії не тільки безнастанно дбає про розвиток інтелектуальних здібностей, а й формує здатність виносити правильні судження, вводить у царину культури, успадковану від минулих поколінь, плекає чуття цінностей, готує до професійного життя, породжує серед учнів різного характеру й походження дружні стосунки, тим самим сприяючи нахилові до взаємного порозуміння. Крім того, вона творить певний центр, у праці й розвиткові якого мають брати спільну участь сім’ї, вчителі, різнородні культурні, громадські й релігійні товариства, загалом громадське суспільство, та й уся людська спільнота.
Отож прекрасним і вагомим є покликання всіх, хто, допомагаючи батькам у справі виховання й беручи на себе особисто виховний обов’язок людського суспільства, приступає до виховної праці у школах; це покликання вимагає особливих розумових та сердечних обдарувань, дуже ретельної підготовки і постійної готовності до оновлення й адаптації.
(Права та обов’язки батьків і держави)
6. Треба, щоб батьки, чиєю першою і невід’ємною справою та правом є виховання дітей, справді мали свободу у виборі шкіл. Тому державна влада, яка зобов’язана оберігати й захищати свободу громадян, повинна дбати про справедливість розподілу, тобто так розподілювати державну допомогу, щоб батьки справді мали змогу вільно, згідно з власним сумлінням, вибирати школи для своїх дітей[20].
Іншим обов’язком держави є наглядати, щоб усі громадяни мали доступ до участі в культурі й належно приготувалися до виконання громадянських прав та обов’язків. Тому сама держава повинна захищати право дітей на відповідне шкільне виховання, контролювати здібності вчителів та ефективність навчання, дбати про здоров’я учнів і загалом розвивати шкільну справу, враховуючи принцип субсидіарності й відповідно виключаючи будь-яку шкільну монополію, яка суперечит природним правам людської особи, розвиткові й поширенню культури, мирному співіснуванню громадян, а також плюралізмові, який існує сьогодні в багатьох суспільствах[21].
Християн же Священний Собор закликає, щоб вони добровільно надавали свою допомогу чи то у творенні відповідних методів виховання й системи навчання, чи то в підготовці вчителів, які могли б правильно виховувати молодь, а насамперед – щоб вони через об’єднання батьків допомагали школі у виконанні всього, що стосується шкільного обов’язку, зокрема в моральному вихованні[22].
(Про моральне і релігійне виховання в усіх школах)
7. Треба, щоб Церква, глибоко відчуваючи найвагоміший свій обов’язок пильно дбати про моральне та релігійне виховання усіх своїх синів і дочок, особливою турботою і допомогою огортала тих багатьох дітей, які навчаються в некатолицьких школах: як через свідчення життя тих, хто є їхніми вчителями й наставниками, так і через апостольську працю самих школярів[23], а особливо через служіння священників та мирян, які подають їм науку про спасіння відповідно до їхнього віку й обставин і надають духовну допомогу відповідними ініціативами, залежно від часу та ситуації.
Батькам же нагадуємо про їхнє важливе завдання: вони мають так усе укладати й навіть вимагати, щоб їхні діти могли користуватися всією цією допомогою і гармонійно розвиватися в напрямі як світського виховання, так і християнського. Крім того, Церква хвалить ті органи влади та громадянські об’єднання, які, враховуючи плюралізм сучасного суспільства і вимоги релігійної свободи, допомагають сім’ям, щоб виховання дітей у всіх школах могло провадитися згідно з власними моральними та релігійними засадами тих сімей[24].
(Католицькі школи)
8. Присутність Церкви у шкільній сфері виявляється перед усім через католицьку школу. Вона не менше, ніж інші школи має на меті культурне й гуманне виховання молоді. Її особливим завданням є створити у шкільній спільноті атмосферу, оживлену євангельським духом свободи і любові, допомагати підліткам, щоб вони, розвиваючи власну особистість, зростали як нове створіння, яким вони стали через хрещення, щоб, зрештою, всю людську культуру розбудувати відповідно до благовісті спасіння, – так, щоб знання про світ, життя й людину, що їх учні поступово отримують, були освітлені вірою[25]. Так католицька школа, — коли вона відкрита, як і має бути, до умов сучасного світу, – успішно виховує своїх учнів для праці на благо земної держави й готує до служіння задля поширення Царства Божого, щоб вони, ведучи зразкове й апостольське життя, стали ніби закваскою для людського суспільства.
Отже, католицька школа у наших обставинах зберігає свою вагомість, оскільки може бути великою підмогою для здійснення місії Народу Божого і прислужитися діалогові між Церквою та людським суспільством для їхнього взаємного блага. Тому цей Священний Собор знову проголошує задеклароване в численних документах Учительства Церкви[26] право Церкви вільно засновувати школи будь-якого роду та ступеня і керувати ними; він нагадує, що дотримання цього права значною мірою сприяє захистові свободи сумління і прав батьків, а також розвиткові культури.
А вчителі нехай пам’ятають, що від них найбільше залежить здатність католицької школи здійснювати свої завдання та цілі[27]. Отже, їх треба готувати з особливою старанністю, щоб вони мали як світську, так і релігійну освіту, засвідчену відповідними титулами, і збагатили свій досвід сучасними здобутками у сфері виховання. Об’єднані одне з одним і з учнями любов’ю та сповнені апостольського духу, нехай вони свідчать як своїм життям, так і навчанням про єдиного Вчителя – Христа. Нехай вони співпрацюють перед усім з батьками; разом з ними у всьому вихованні хай враховують різницю у статі й особливе завдання, визначене Божим Провидінням кожній статі в сім’ї та суспільстві; нехай старають розбудити в учнях особисту ініціативу, а після закінчення школи продовжують підтримувати їх порадами і дружбою, а також заснуванням відповідних товариств, сповнених істинно церковного духу. Священний Собор визнає працю таких вчителів справжнім апостолятом, дуже відповідним та необхідним для нашого часу, і правдивим служінням суспільству. Батькам-католикам Собор нагадує про обов’язок довірити своїх дітей, коли і де це можливо, католицьким школам, у міру своїх сил підтримувати ці школи і співпрацювати разом з ними на благо своїх дітей[28].
(Різні види католицьких шкіл)
9. Треба, щоб до такого образу католицької школи прагнули бути подібними в міру можливостей усі школи, так чи інакше залежні від Церкви, хоч сама католицька школа може набувати різних форм, залежно від місцевих обставин[29].
Дорогими для Церкви є й ті католицькі школи, що їх – особливо у країнах, де постали нові Церкви, – відвідують учні-некатолики.
При заснуванні католицьких шкіл та керуванні ними треба враховувати також потреби сучасного світу. Тому, сприяючи розвиткові початкових і середніх шкіл, які закладають основи виховання, треба й високо цінувати й ті школи, які в умовах сьогодення є особливо потрібними, а саме професійні[30] і технічні школи, інститути для освіти дорослих, для плекання соціальної допомоги, зокрема для тих людей, які через природні вади потребують особливої опіки, а також школи, де вчителі отримували б підготовку до релігійного навчання та інших форм виховання.
Священний Собор наполегливо закликає пастирів Церкви і всіх вірних, щоб вони не шкодуючи жодних жертв, допомагали католицьким школам досконаліше виконувати їхнє завдання, дбаючи передусім про потреби тих, хто позбавлений земного достатку, родинної любові й допомоги або ж не має дару віри.
(Католицькі університети і факультети)
10. Церква також пильно дбає про школи вищого ступеня, особливо університети й факультети. Передусім у тих вищих школах, які залежать від неї, вона прагне, щоб кожну дисципліну вивчали відповідно до її питомих засад, методів і свободи наукових досліджень, щоб можна було досягти глибшого розуміння цих дисциплін. Ретельно враховуючи сучасні проблеми й дослідження і йдучи слідом за Вчителями Церкви, зокрема св. Томою Аквінським [31], там мають ґрунтовно вивчати, яким чином віра та розум узгоджуються в єдиній істині. Так християнське мислення стане публічно, постійно і всеохопно присутнім у всіх змаганнях за розвиток вищої культури, а студенти цих закладів стануть людьми справді видатних знань, які готові взяти на себе важливі суспільні обов’язки й бути свідками віри у світі[32].
У тих католицьких університетах, які не мають факультету священного богослов’я, нехай буде засновано інститут чи кафедру богослов’я, де читатимуть лекції, пристосовані для студентів-мирян. Оскільки наука розвивається насамперед завдяки спеціальним дослідженням, що мають високе наукове значення, то в католицьких університетах і факультетах треба особливо підтримувати ті наукові інститути, які займаються переважно науковими дослідженнями.
Священний собор наполегливо рекомендує розвивати католицькі університети й факультети, доцільно розміщені в різних частинах світу, щоб вони відзначалися не кількістю студентів, а науковим рівнем. Доступ до навчання в них нехай буде легким для тієї молоді, що подає великі надії, навіть якщо вони не мають значних матеріальних статків; особливо це стосується тих, хто походить з країн, що розвиваються.
Оскільки доля суспільства й самої Церкви тісно пов’язана з успіхами молоді, яка отримує вищу освіту [33], пастирі Церкви повинні дбати не тільки про духовне життя студентів католицьких університетів, а й про духовне зростання усіх своїх дітей. Тому через відповіді домовленості між єпикопами, нехай подбають і про те, щоб навіть при некатолицьких університетах були створені католицькі гуртожитики й університетські центри, в яких ретельно підібрані й підготовлені священники, ченці та миряни надавали б постійну духовно й інтелектуальну допомогу університетській молоді. До обдарованих молодих людей з католицьких та інших університетів, які виглядають здібними до навчання й наукової роботи, треба ставитися з особливою увагою та рекомендувати їх до викладацької діяльності.
(Богословські факультети)
11. Церква багато очікує від діяльності богословських факультетів[34]. Їм вона довіряє найважливіший обов’язок підготовки власних студентів не тільки для священичого служіння, а й перед усім для викладання у вищих церковних навчальних закладах, для продовження власної наукової діяльності й для виконання найскладнішої місії інтелектуального апостольства. Завданням таких факультетів є проведення ґрунтовних досліджень у різних ділянках релігійних наук, щоб досягти щораз глибшого розуміння Священного Об’явлення, щораз повніше розкрити передану попередніми поколіннями спадщину християнської мудрості, плекати діалог із віддаленими братами й нехристиянами, а також давати відповіді на питання, що постають з наукового прогресу[35].
Тому церковні факультети, належним чином переглянувши свої власні закони, нехай старанно розвивають священні науки, пов’язані з ними, і, застосовуючи сучасні методи та засоби, скеровують своїх слухачів до вищих досліджень.
(Координація у сфері освіти)
12. Оскільки співпраця на єпархіальному, національному та міжнародному рівнях дедалі більше зміцнюється й набирає сили, вона також дуже потрібна і у сфері освіти; тому треба докласти всіх зусиль для відповідної координації між католицькими школами, а також прокласти шляхи для співпраці між католицькими та іншими школами, чого вимагає спільне благо людської спільноти[36].
Більш ретельна координація та спільна праця, зокрема в академічних установах, принесе рясніші плоди. Тому нехай різні факультети кожного університету допомагають одне одному настільки, наскільки це дозволяють їхні предмети. А також і самі університети нехай діяльно співпрацюють одне з одним, організовуючи спільно міжнародні наукові конгреси, повідомляючи про зроблені відкриття, обмінюючись між собою науковими дослідженнями, а також, на певний час, викладачами; і нехай роблять усе інше, що сприяє взаємодопомозі.
(Закінчення)
Священний Собор наполегливо закликає молодих людей, щоб вони, усвідомлюючи важливість справи виховання, щиро готувались до її виконання, передусім у тих країнах, де через брак учителів виховання молоді перебуває під загрозою.
Цей же Священний Собор, висловлюючи глибоку подяку тим священикам, ченцям, черницям і мирянам, які у своїй євангельській самопосвяті трудяться на шляхетній ниві виховання й викладання у школах різного роду та ступеня, закликає закликає їх продовжувати зі щирим серцем виконувати це завдання. Нехай вони, сповнюючи своїх вихованців духом Христовим, прагнуть так удосконалювати свою педагогічну майстерність і знання, щоб не лише сприяти внутрішньому оновленню Церкви, а й зберігати і примножувати її благотворну присутність у сучасному світі, особливо у інтелектуальній сфері.
***
Все викладене в цій Декларації й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І ми апостольською владою, даною нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено, наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при соборі св. Петра,
28 жовтня 1965 року.
Я, Павло, Єпископ Католицької Церкви
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
[1] Серед численних документів, які свідчать про вагомість виховання, пор. передусім: Бенедикт XV. Апост. Лист Communes Litteras, 10 квітня 1919 // AAS 11 (1919) 172; Пій XI. Eнц. Divini Illius Magistri, 31 грудня 1929 // ААS 22 (1930) 49-86); Пій ХІІ. Промова до молоді італійської Католицької Акції, 20 квітня 1946 // Discorsi e Radiomessaggi, т. VІІІ, с. 53-57; його ж. Промова до батьків французьких сімей, 18 вересня 1951 // там само, т. ХІІІ, с. 241-245; Іван ХХІІІ. Зверн. з нагоди 30-ї річниці видання енц. Divini Illius Magistri, 30 грудня 1959 // ASS 52 (1960) 57-59; Павло VI. Промова до членів Федерації інститутів, залежних від церковної влади, 30 грудня 1963 // Encicliche e Discorsi di S. S. Paolo VI, т. І. Рим 1964, с. 601-603. Передусім слід звернути увагу на Акти і Документи ІІ Ватиканського Вселенського Собору, серія І: Підготовчі документи, т. ІІІ, с. 363-364, 370-371, 373-374.
[2] Пор. Іван ХХІІІ. Mater er Magistra, 15 травня 1961 // AAS 53 (1961) 413, 415-417, 424; його ж . Енц. Pacem in terries, 11 квітня 1963 // AAS 55 (1963) 278н.
[3] Пор. Загальну Декларацію прав людини (ЗДПЛ), затверджену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини (20 листопада 1959) і Додатковий протокол конференції, присвяченої захисту прав людини й основних свобод (Париж, 20 березня 1952); стосовно ЗДПЛ див. Іван ХХІІІ. Енц. Pacem in terries // AAS 55 (1963) 295.
[4] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Mater et Magistra // AAS 53 (1961) 402; Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentian, п.17.
[5] Пій ХІІ. Радіозверн. 24 грудня 1942 // AAS 35 (1943) 12, 19; Іван ХХІІІ. Енц. Pacem in terries// AAS 55 (1963) 259н. А також див. Загальне Декларацію прав людини, згадану у прим. 3.
[6] Пор. Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri // AAS 22 (1930) 50н.
[7] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Mater et Magistra // AAS 53 (1961) 441н.
[8] Пор. Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, цит.м., с.83.
[9] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. Конст. про Церкву Lumen gentian, п.36.
[10] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Christus Dominus, пп. 12-14.
[11] Пор. Пій XI. Енц. Divini Illius Magistri, цит. м. с. 59н; його ж Енц. Mit brennder Sorge, 14 березня 1937 // ААС 29 (1937) 164 н; Пій XII. Звернення до першого національного конґресу Асоціації католицьких вчителів Італії, 8 вересня 1946 // Discorsi e Radiomessagi, т. VІІІ, с. 218.
[12] Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. Конст. про Церкву Lumen gentian, п.11,35.
[13] Пор. ПІЙ XI Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с. 63н; Пій ХІІ. Радіозверн. 1 червня 1941 // ААS 33 (1941) 200; його ж Зверн. до першого національного конгресу Асоціації католицьких учителів Італії (див. прим. 11). Стосовно принципу субсидіарності пор. Іван ХХІІІ. Pacem in terries // AAS (1963) 294.
[14] Пор. Пій ХІ Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с. 53н; його ж. Енц. Non abbiamo bisogno, 29 червня 1931 // ASS 23 (1931) 311н; Пій ХІІ. Лист державного секретаріату з нагоди 28-го Соціального тижня Італії, 20 вересня 1950 // L’Osservatore Romano, 29 вересня 1995.
[15] Церква схвалює ті громадські, місцеві, національні та міжнародні органи влади, які, усвідомлюючи нагальні потреби сучасного світу, докладають усіх можливих зусиль, щоб усі народи мали ширший доступ до виховання та людської культури. Пор Павло VI. Зверн. до Генаральної Асамблеї ООН, 4 жовтня 1965 // AAS 57 (1965) 877-885.
[16] Пор. Пій ХІ Моту пропріо Orbem Catholicum , 29 червня 1923 // AAS 15 (1923) 327-329; його ж Декрет Provido sane, 12 січня 1935 // AAS 27 (1935) 145-152; Другий Ватиканський Собор. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Christus Dominus, пп. 13-14.
[17] Пор. Другий Ватиканський Собор. Конст. Про святу Літургію Sacrosanctum Concilium, п. 14.
[18] Пор. Другий Ватиканський Собор. Декрет про засоби суспільної комунікації Inter mirifica, пп. 13-14.
[19] Пор. Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с. 76; Пій ХІІ. Зверн. до Асоціації католицьких шкіл Баварії, 31 грудня 1956 // Discorsi e Radiomessaggi, XVIII, с. 746.
[20] Пор. ІІІ Провінційний собор у Цинциннаті, 1861 р. // Coll.Lac. т. ІІІ, кол. 1240, c/d; Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с. 60, 63н.
[21] Пор. Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с. 63; його ж Енц. Non abbiamo bisogno 29 червня 1931 // ASS 23 (1931) 305; Пій ХІІ. Лист державного секретаріату з нагоди 28-го Соціального тижня Італії, 20 вересня 1955 // L’Osservatore Romano, 29 вересня 1955; Павло VI. Зверн. до Асоціації італійських християнських робітників, 6 жовтня 1963 // Enciciliche e Discorsi di Paolo VI, І, Рим 1964, с. 230.
[22] Пор. Іван XXIII. Зверн. З нагоди 30-ї річниці видання енц. Divini Illius Magistri, 30 грудня 1959 // AAS 52 (1960) 57.
[23] Церква високо оцінює апостольську діяльність, яку навіть у таких школах можуть проводити вчителі й учні.
[24] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до Асоціації католицьких учителів Баварії, 31 грудня 1956 // Discorsi e Radiomessaggi, т. XVIII, с. 745н.
[25] Пор. І Провінційний Вестмінстерський собор, 1852 р. // Coll. Lac. т. ІІІ, кол. 1334, a/b; Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, цит. м., с.77н; Пій ХІІ. Зверн. до Асоціації католицьких учителів Баварії, 31 грудня 1956 // Discorsi e Radiomessaggi, т. XVIII, с. 746; Павло VI. Зверн. До членів Федерації інститутів, залежгих від церковної влади, 30 грудня 1963 // Enciciliche e Discorsi di Paolo VI, т. І, Рим, 1964, с. 602н.
[26] Пор. передусім документи, подані у прим. 1; крім того, це право Церкви було проголошене на багатьох провінційних соборах, а також у найновіших деклараціях багатьох Єпископських Конференцій.
[27] Пор. Пій ХІ. Енц. Divini Illius Magistri, с. 80н.; Пій ХІІ. Зверн. до Асоціації католицьких учителів середніх шкіл Італії, 5 січня 1954 // Discorsi e Radiomessaggi, т. XV, с. 551-556; Іван ХХІІІ. Зверн. до VI конгресу Асоціації католицьких учителів Італії, 5 вересня 1959 // Discorsi, Messagi Colloqui, I, Рим 1960, с. 427-431.
[28] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до Асоціації католицьких учителів середніх шкіл Італії, 5 січня 1954, с. 555.
[29] Пор. Павло VI. Зверн.до Міжнародного осередку католицького виховання, 25 лютого 1964 // Encicliche e Discorsi di Paolo VI, ІІ, Рим, 1964, с. 232.
[30] Пор. Павло VI. Зверн. до Асоціації італійських християнських робітників, 6 жовтня1963 // там само, с. 229.
[31] Пор. Павло VI. Зверн. до Міжнародного томістичного конгресу, 10 вересня 1965 // L’Osservatore Romano, 13-14 вересня 1965.
[32] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до вчителів і студентів вищих католицьких навчальних закладів Франції, 21 вересня 1950 // Discorsi e Radiomessaggi, т. ХІІ, с. 219-221; його ж Лист до ХХІІ Конгресу «Pax Romana», 12 серпня 1952 // Discorsi e Radiomessaggi, т. ХІV, с. 567-569; Іван ХХІІІ. Зверн. до Федерації католицьких університетів, 1 квітня 1959// Discorsi, Messagi Colloqui, I, Рим, 1960, с. 226-229; Павло VI. Зверн. до академічного сенату Міланського католицького університету, 5 квітня 1964 // Encicliche e Discorsi di Paolo VI, т. ІІ, Рим, 1964, с. 438-443.
[33] Пор. Пій ХІІ. Зверн. до академічного сенату і студентів Римського університету, 15 червня 1952 // Discorsi e Radiomessaggi, т. ХІV, с. 208: «Напрям завтрішнього суспільства передусім пролягає в умах і серцях сьогоднішніх студентів університетів».
[34] Пор. Пій ХІ. Енц. Deus scientiarum Dominus, 24 травня 1931 // AAS 23 (1931) 245-247.
[35] Пор. Пій ХІІ. Енц. Humani generis, 12 серпня 1950 // AAS 42 (1950) 568н, 578; Павло VI. Енц. Ecclesiam suam, ч. ІІІ, 6 серпня 1964 // AAS 56 (1964) 637-659; Другий Ватиканський Собор. Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio.
[36] Пор. Іван ХХІІІ. Енц. Pacem in terris // AAS 55 (1963) 284 та в інших місцях.
Подано за виданням:
Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Видавництво “Свічадо”, 2014. – с. 196- 207.